Сьогодні на сторінці

 
Chernobyl Robinson
ПОЇЗД МЧАВ
КОРОЛЬ І ЙОГО НАРЕЧЕНА
СУД
Радій Радутний "Третя вежа"
 

Chernobyl Robinson 

To I. M. Fomin
In 1985 and earlier such a novella
would have seemed science fiction.
Now it's reality. Reality not even
frightening, because it is accustomed to
.

 

-- How are you, old man? Dollars are now worth three thousand coupons each," Maruska began to chatter as soon as she came in. "But three thousand, it's in Kiev, on that, whatchamacallit, stock exchange. And I'll buy yours for one and a half each. You know -- the journey,… petrol,… this and that… I've brought you some groceries, here you are. Twenty loaves of bread. And that's sugar. So difficult to get it! Fortunately, I know some people in the trade. So, how did you pass the winter? Where should I put the groceries?"
"Put them on the bench, for now", old Stepan waved her off. "You have frightened me."
"Me? Why?"
"Because you came in a military truck"…
There had already been three attempts to force Stepan to leave the village. But he had been hiding, and hadn't left his shelter in spite of all persuasions and threats. And to search for him, to try to find him they had had no time, nor had there been people enough to do that................

more>>

ПОЇЗД МЧАВ

"Таємні думи сво
ї кому я залишу у спадок"

IX сторіччя, Японія,автор невідомий.

     Я лежав на верхній полиці. Вагон був уже надто старим для вагону. Він рипів, стогнав і покректував. А взагалі було тихо. На нижніх полицях розмістилося якесь напівсонне сімейство, а на такій же, як і в мене, верхній спокійно лежав накритий простирадлом чоловічок і тупим поглядом дивився у стелю. Чоловічок був утомлений, думки його теж були втомленими. Від нічого робити я почав уявляти ті його втомлені думки і здивувався: думки виявилися пісними й трагічними.
     Подорожній чоловічок був у відрядженні вже другий місяць. Від нескінченних доріг йому тихо боліло серце, ось уже третій день боліло, а думав він про якогось товариша Павленка (привіт вам, вірний павленківець, товариш Павленко!), якому для престижу знадобилася підвісна стеля з нержавійки. Стелю можна було дістати лише в Запоріжжі, але там захотіли коксу, і чоловічок поїхав у Донецьк. В Донецьку йому пощастило, він зустрів університетського друга, той залізно обіцяв йому вагон коксу, але другів начальник бажав ташкентських динь, які треба було поміняти на якісь газові засувки із Сиктивкару. У холодному Сиктивкарі чоловічок розміняв останній акредитив і на ті гроші геологи вкрали йому каністру спирту..........

далі>>

вгору

КОРОЛЬ І ЙОГО НАРЕЧЕНА
(оповідання)

... А розпочалася ця історія просто: король прийшов до книгарні, у якій та дівчина працювала, взяв її. У підсобці. Отак прийшов і взяв. Тоді про нашу мафію ніхто ще й не знав. Думали, що все це - тільки в них. Отож говорили тоді теж просто: "Король". До його появи чи, точніше, до того, як він "зацарював", у нас було багато різних королів - у кожній частині міста свій. Вони мусили весь час відстоювати свій авторитет у нескінченних бійках. А потім цей Борис якось швидко і незрозуміло чому піднісся над усіма, і його почали називати "Король міста". Тоді ніхто не розумів, у чому річ. Та й досі ніхто не розуміє. Борис був одноруким. Щоправда, казали, нібито він дуже боляче може вдарити культею, навіть покалічити може. Але насправді ніхто не бачив, щоби він коли-небудь бився. Та все ж його боялися всі. Якось на чиємусь весіллі Борисовому братові не сподобався інструктор райкому партії. Щось не так сказав той інструктор, не так подивився. То Борис тільки передав, щоби той вибачився, і завзятий молодий інструктор, якого побоювалися навіть зубри-директори, довідавшись, що це Борис ним зацікавився, пішов до його брата на роботу і попросив вибачення......

далі>>

вгору

СУД
(оповідання без певного кінця)

     На восьмому році щасливого подружнього життя Сергій Толочко раптом зрозумів, що дружина його не любить.
     Це неприємне відкриття сталося зовсім раптово, одного ясного жовтневого вечора. Як це часто бувало й раніше, Сергій трохи затримався на роботі і прийшов додому вже під час вечірнього телефільму. В поведінці дружини не було нічого надзвичайного. Навпаки, все йшло, як завжди. У вітальні гримів і стріляв телевізор. Донька тихо бавилася у кімнатці, виліплюючи з пластиліну чудернацькі фігурки. У кухні на столі парувала щойно знята з плити вечеря. Саме така, яку він любив - можливо, не дуже смачна, зате рясна, ваговита. Дружина давно засвоїла, що він харчами не перебирає, але після трудів праведних любить добряче попоїсти.
     Після вечері Сергій за новою звичкою обійшов увесь свій будинок - три кімнати, коридор, кухня, ванна - і знову подивувався сам собі: невже, нарешті, збудувався, невже скінчилася ця добровільна, улюблена каторга. Зайшов до ванної, підкинув у грубку вугілля й сів біля відчинених дверцят покурити........

далі>>

вгору

Радiй Радутний
ТРЕТЯ ВЕЖА

      День виявився на диво свiтлим i сонячним. Дiамантовими спалахами сяяли зайчики на снiгу, ялини, прикрашенi просто-таки палаючими спалахами, здавалось, також пiддалися святковому настрою, й навiть вiтер не кусав за щоки, як звичайно, - а лише лагiдно й нiжно пощипував. В лiсi було свiтло й тихо, лише де-не-де попiд снiгом шарудiли лiсовi мишi. Щось голосно трiснуло позаду. Мисливець оглянувся. Вовк - величезний, кошлатий, як кавказька бурка, але худющий, як росiйський хорт, обережно поглядав на нього з-за товстого пенька. Чоловiк показав йому кулака - волохата морда зникла й наступний трiск почувся вже з бозна-якої вiдстанi. Мисливець, обережно переступаючи короткими лижами завали, пройшов ще метрiв сто вперед, спустився до яру й зупинився на березi крихiтного, але стрiмкого потiчка. Ручай не промерзав навiть у найлютiшi зими - а ця зима явно не була найлютiшою. Чоловiк посмiхнувся - дзюрчання води нагадало йому невдоволене буркотiння. Бiля патичка, яким вiн позначив вершу, було натоптано слiдiв бiльше, анiж було риби у всьому потiчку. Вовки й собаки явно намагалися дiстатися до ласої здобичi, а от лисячих слiдiв цього разу не було зовсiм, й це мало означати лише одне… «Втiм, - урвав чоловiк сам себе, - про це краще не думати». В вершi заблукали чотири пiчкурi, кожен з палець завбiльшки, але пiд час витягання один утiк. Чоловiк хотiв вилаятись, потiм схаменувся й скриви губи у якiйсь подобi посмiшки. Думку про те, що його снiданок зменшився на одну четверту, вiн задавити не змiг. Лiс якось одразу втратив святковий вираз, й навiть снiг тепер не шелестiв пiд лижвами, а зловтiшно порипував. Тiльки-но чоловiк пiшов, з-пiд завалу вибрався такий самий худющий вовк, поспiхом пiдскочив до закинутої знову у воду вершi, обережно пiдiбрав язиком з снiгу пару блискучих лусочок, понюхав слiд мисливця, задрав морду до неба й тужливо - аж самому, мабуть, стало моторошно - завив. Мисливець, що не встиг вiдiйти й на сотню метрiв, здригнувся, й наддав ходу.
До Cвята залишалось щонайбiльше три днi.
Як завжди, про наближення Свята сповiстили заздалегiдь. В мiстах усмiхненi телеведучi провiщали наступ його з екранiв, дикторки iнтимними голосами вiтали з його наступом всiх своїх слухачiв. Над селами й хуторами кружляли яскраво розмальованi лiтачки й гелiкоптери, сипали рiзнокольоровими листiвками й радiсно волали у гучномовцi. Люди сходились купками, посмiхались, й починали заготовляти їжу - на день перед Святом, Свято й кiлька днiв пiсля. А їжа, як завжди, опиналась.
Але мисливцевi, окрiм тих пiчкурiв, не пощастило здобути нiчого. Зiтхаючи, вiн зняв з десяток порожнiх силкiв; з жалем витяг з-пiд снiгу два капкани - бiля одного з них була сила-силена вовчих слiдiв, але жодна з хитрих тварюк не наблизилась до пiдозрiлого мiсця ближче, нiж на пiвметра.
«Було б приманку покласти…» - промайнуло в головi мисливця. Вiн поспiхом прикусив язика, оглянувся - поруч звичайно, нiкого не було й тут-таки мало не вилаяв сам себе. Ховатися було нi вiд кого.
«А взагалi, - подумав вiн трохи згодом, - лiсове життя, незважаючи не деякi дрiбнi незручностi, має свої переваги. За останнi два роки - чорт, хiба я тут вже два роки?.. - я геть позбувся нервовостi, агресивностi, всякої iншої пiдлоти… От тiльки їсти, буває, хочеться…»
Ще трохи повештавшись по лiсу - просто так, для власного задоволення - вiн набрав хмизу, розпалив на галявинi невеличке багаття й пiдсмажив одного пiчкура. Поки рибина пропiкалася, вiн знову спустився до потiчку, видрав з багна пару сухих стебел рогозу, зрiзав коренi, промив й теж поклав до багаття. За хвилину в повiтрi поплив густий хлiбний дух. Чоловiк посмiхнуся, витяг коренi з вогню, поклав промiж ними вкриту брунатною хрусткою скоринкою рибку й обережно вiдкусив перший шматок.
«Гарячi булочки з сосисками! З пiдливою, майонезом, гiрчицею, морквою. Та цибулею! Кому гарячi булочки з сосискою!» - зринуло раптом у пам'ятi. Чоловiк пирхнув, вдавився, закашляв - голосно й боляче - й випустив з рук свiй теплий ще «бутерброд». Миттю з-пiд завалу вислизнув рудий обскубаний лис, зовсiм по-собачому пiдповз до нього на животi й улесливо зазирнув чоловiковi в вiчi - той все ще кашляв. Лис обережно доторкнувся носом до їжi, голосно втягнув повiтря - чоловiк прокашлявся, спостерiг, нарештi, несподiваного гостя й витрiщив очi з подиву. Лис прикрив очi обережно розкрив зубату пащу. Мисливець пiдняв руку - звiр покiрно схилив голову.
- Ну що з тобою робити!.. - розчулено пробурчав чоловiк. - Забирай вже.
Рука повiльно опустилась на голову тварини, погладила, почухала її за вухами. Лис вдячно заплющив очi, обережно пiдняв зi снiгу залишки бутерброда й так само обережно пiдiбрав язиком крихти.
- Що, сподобалось? - приязно поцiкавився чоловiк.
У вiдповiдь звiр вiйнув облiзлим хвостом й зник пiд завалом. Чоловiк зiтхнув i пiдвiвся. Завтра вранцi вiн повинен вже був вирушити до села.
Час вiд часу ця думка здавалась йому поганою iдеєю - але ймовiрнiсть зустрiти Свято в самотi, за пiвсотнi кiлометрiв вiд найближчого житла, окрiм своєї хатини, яку вiн жартома називав «барлогом», не обiцяла нiчого втiшного, а в селi його шанс хоч трохи, а все ж зростав.
Над самою головою прохурчав розмальований у веселi кольори лiтачок Патрульної служби. Його помiтили, пiлот зробив коло, спiкiрував й сипнув цiлим оберемком таких самих кольорових листiвок. Одна впала просто мисливцевi в руки, вiн посмiхнувся й пiднiс аркушик до очей.
Те, що могло бути там написане, вiн знав напам'ять, але невiдомому письменниковi було б приємно, якби його працю належно оцiнили - хiба не так?
Листiвка запрошувала провести Святковi години в невеличкому мiстечку неподалiк - кiлометрiв iз сiмдесят захiднiше й обiцяла Святковий виступ вiдомого проповiдника. Мисливець знизав плечима, дбайливо згорнув папiрця, заховав за пазуху, потiм знов знизав плечима й повернувся обличчям на захiд.
«Чом би й нi?»
Лiтачок зробив ще одне коло й заспокоєно розвернувся - теж на захiд.
Сонце нарештi перетнуло уявний вершечок неба й неквапом вирушило донизу, коли мисливець вирiшив їхати. Власне, коли саме - було однаковiсiнько - все одно доведеться раз чи два ночувати в лiсi, а може й три - то ж чи не все одно, чи раз, чи два... Вiн посмiхнувся, зо хвилину подумав, чи брати палицi, а чи в гущавинi вони тiльки заважатимуть, потiм все-таки взяв, востаннє поглянув на свою благеньку хатинку й вирушив, не оглядаючись.
Подорож ця вiд самого початку чоловiковi сподобалась. Погода стояла тепла - всього градусiв п'ять-шiсть - i сонячна, й майже ручнi синицi весь час вистрибували поруч та цвiрiнькали щось своє, незрозумiле - але напрочуд веселе. Чоловiк усмiхався й зачудовано оглядався навкруг.
Дванадцять рокiв лiсового життя так i не змогли задавити в ньому захват вiд краси навколишнього свiту. Й ранiше, до Свят, чоловiк намагався якнайчастiше бувати на природi - в лiсi, на рiчцi, в степу. Дехто смiявся, дехто просто не розумiв, - аж ось, бач, як воно сталося... Й де зараз тi, хто смiявся?
Чоловiк пiймав себе на занадто бундючнiй думцi, посмiхнувся, покрутив головою й рушив далi.
За пiвкiлометра вiн натрапив на чималий пагорб й витратив з годину, кiлька разiв зiп'явшись на нього, та з величезною насолодою з'їжджаючи. Знизу виявився трамплiн, лижника пiдкидало в повiтря, чоловiк смiявся з захвату й тут-таки падав - не завжди втримуючись на ногах, але кожного разу аж сяючи з втiхи.
Разом за шостим вiн з жалем поглянув на iнший схил пагорба - набагато крутiший, й впирався вiн в самий лiс, - зiтхнув й рушив далi.
Стежка йшла з невеликим нахилом вниз, чоловiк спочатку розiгнався як слiд, потiм пригальмував - бо сонце било помiж стволами ялин просто в вiчi в дивному, заколисуючому ритмi, й дорога починала видаватись рiвною й гладкою, як крига на озерi, а насправдi так i намагалась пiдсунути то гiлляку, то взагалi повалений стовбур. Увiгнатися в такий на швидкостi кiлометрiв iз сорок на годину означало поламати не лише лижi, а й ноги, - тож мисливець з жалем пригальмував й ще з годину їхав, ледь вiдштовхуючись палицями.
Далi почалася гущавина. Палицi справдi заважали. Чоловiк прип'яв їх до спини, й прихилявся, коли траплялась особливо низька гiлляка. Колись дерева було висаджено рядками, але з того часу пройшло багато рокiв, а останнi рокiв п'ятнадцять за порядком тут не слiдкував жоден лiсник, тож вiд рядкiв залишились лише спогади.
«Що ж, тим краще, - посмiхнувся мандрiвник. - Так навiть цiкавiше».
Час вiд часу траплялись слiди зайцiв, одного разу вiн мало на наїхав на чималого тетерука, що спав у снiгу. Панiка того була схожа на вибух авiабомби - цiлий фонтан снiгу з гуркотом здiйнявся вгору, чорна крилата тiнь майнула над головою й лише потiм почувся посвист крил...
Мисливець лише посмiхнуся й рушив далi.
Ще за годину почало сутенiти. Сонце сховалось спочатку за хмару, потiм за обрiй, деякий час небо ще палало загравою, аж за пiвгодини стемнiло зовсiм, i лише тодi чоловiк зупинився, вiднайшов пiдходящий сухий стовбур - той акуратно лежав на круглiй галявинi, - розпалив бiля нього багаття, повечеряв останнiм пiчкуром й вiд нема чого робити почав лущити насiння з шишок. Наїдок з них був нiякий, а випорожненi шишки йшли в багаття й згоряли там яскраво та швидко. Ще за пару годин чоловiк позiхнув, видобув з рюкзаку цупке укривало, закутався i заснув.
Раз чи два вiн прокидався серед ночi, поглядав на тлiючий стовбур, пiдкочувався до нього ближче й прислухався до лiсу. Щось хрустiло й шелестiло недалеко, але на галявину не потикалось.
Мандрiвник прокинувся, як тiльки виглянуло сонце, випростав закоцюблi ноги, пострибав трохи по галявинi, iмiтуючи зарядку, полускав шишки, погриз молодi ялиновi пагiнцi й рушив далi.
Невдовзi гущавина скiнчилась, чоловiк видобувся до русла замерзлої рiчки й нарештi змiг розiгнатись до повної швидкостi. З пiвгодини вiн летiв, як вихор, ковзановим кроком, потiм захекався, перейшов на крок звичайний, й ще за годину зупинився бiля чималої ополонки.
Звичайно, поруч було безлiч вовчих слiдiв, кiлька лусочок вмерзли в кригу бiля води. Чоловiк вдоволено посмiхнувся, видобув з рюкзака вершу, розклав, кинув у воду й подався до берега. Майже одразу вiн натрапив на майже необкльовану горобину, дуже зрадiв й старанно обiрвав геть усi ягоди. За годину над берегом вже палало багаття, варився горобиний чи то чай, чи то суп, а чоловiк з вельми задоволений виглядом витягав з-пiд примерзлою ополонки набиту пiчкурами та верховодками вершу.
Вiн витяг з неосяжного свого рюкзаку брезентове цеберко, перелив туди майже все вариво, а казанок повернувся на своє мiсце на вогнище, але цього разу - з юшкою. Очерету або рогозу поблизу не було, тож замiсть хлiба чоловiк знову наламав молодих ялинкових пагiнцiв й смачно пообiдав.
Мiсцина йому сподобалась, й, лузаючи шишки, мандрiвник пообiцяв собi повернутись пiсля Свята.
«Не коли, а якщо...» - майнула пiдступна думка, але тут-таки й померла, задавлена.
Їхати по обiдi йому не схотiлось, й до самої темряви чоловiк то сидiв, то лежав бiля вогнища, потiм пiдтяг до нього чималу колоду, пiдгорнув ближче облузанi шишки i заснув пiд веселий трiск полум'я.
А на ранок почав дути чималий вiтер й чоловiк змерз. Кутаючись у кудлату вовчу куртку, вiн якомога швидше завалив снiгом залишки вогнища, зiп'явся на лижi й побiг рiчищем. На жаль, воно не робило тут жодних поворотiв, тому вiтер рiвномiрно й набридливо дув мандрiвниковi у спину.
Десь за годину йому це набридло, чоловiк звернув у лiс - але виявилось, що пiсля теплого вчорашнього дню помiж деревами з'явився мiцний й дуже жорсткий наст - i щоб не обдерти й так старенькi вже лижви, мандрiвник знову вийшов на рiчище.
Вiтер посилився, й тепер вже не просто дув, а майже штовхав у спину. Трохи проїхавши так, чоловiк перестав посмiхатись, потiм зупинився, витяг з-за спини палицi, а з рюкзака - укривало, скрутив з палиць хрестоподiбну конструкцiю, розiп'яв укривало на нiй, знову став на лижви i рвучким рухом пiднiс iмпровiзоване вiтрило попереду. Вiтер наче сказився, рвонув несподiвану iграшку так, що мисливець ледь втримав конструкцiю у руках.
Тепер швидкiсть його досягала кiлометрiв шестидесяти на годину, а ялин з рiвномiрними просвiтами побiч дороги не було й, вiдповiдно, не було гiпнотизуючого блимання. Чоловiк засмiявся, вдавився вiтром, закашляв, але на ногах встояв й цiлу годину мчав зi швидкiстю автомобiля, ледь встигаючи огинати численi невеликi ополонки.
Спогад про автомобiль прийшов до його голови зненацька. Мандрiвник здригнувся, випустив з рук вiтрило й, не втримавши рiвноваги, покотився по кризi, обдираючи щоки й куртку на лiктях та колiнах. Вiтрило теж виявилось несамостiйним, i злетiвши спочатку над ялинами, важко впало метрiв за двiстi попереду.
Чоловiк, стогнучи встав, й обережно, накульговуючи на лiву ногу, рушив вперед. Вiтрило лежало непорушно. Вiтер вив. Метрiв за десять до мети мандрiвник заплющив очi, щось пробурчав, наослiп намацав палицi, розiрвав скрутку, закатав укривало й повернув до берега.
Незважаючи на раннiй час, цього дня вiн уже нiкуди не їхав, а весь день просидiв бiля багаття, лузав шишки й щось бурмотiв.
Наступний день виявився знов сонячним й лагiдним, вiтер куди й дiвся, снiг знов вилискував перлами й дiамантами. Чоловiк став на лижi, оглянув палицi, докiрливо похитав на них головою й неквапом рушив за течiєю.
Першi ознаки життя з'явилися аж по обiдi. З лiсу виходила широка, непогано вкатана лижня i йшла далi по кризi, по самому фарватеровi.
- Гм... - сказав чоловiк й перейшов на вкатаний снiг.
До вечора вiн натрапив ще на три стежки, що виходили з лiсу. Спав вiн цiєї ночi неспокiйно, часто прокидаючись й прислухаючись. Але в лiсi стояла мертва тиша, лише потрiскували з морозу гiлки.
Наступного дня рiчка зробила несподiваний поворот, а вкатаний шлях пiшов прямо. Зо хвилину мисливець постояв в роздумах, потiм знизав плечима й рушив шляхом.
- Якщо що - завжди можна повернутись, - пробурчав вiн сам до себе.
Голос його став хрипким, а слова нерозбiрливими, й, наближаючись до людського життя, вiн майже наново вчився говорити, уникаючи, однак розмовляти сам iз собою або читати собi давнi напiвзабутi вiдомостi - занадто велика була ймовiрнiсть в першому випадку з'їхати з глузду, а у другому - натрапити на одне зi слiв чи понять колишнього свiту. Й те, й те було майже однаково неприємно, а наслiдки теж тягло майже однаковi.
Перше за довгi роки житло трапилось йому аж надвечiр. Хатина була невеличка, але все ж бiльша за його «барлiг», й у крихiтному вiконечку не свiтилося. Чоловiк обiйшов хатину кругом, хотiв було зазирнути до вiконечка, потiм второпав, що нiчого не побачить, зняв лижi й постукав у дверi. Нiхто не обiзвався.
Мандрiвник обережно прочинив дверi - тi зарипiли так, наче їх не чiпали вже рокiв сто, ступив крок уперед й заблимав очима, звикаючи до темряви. Майже пiвхатини займала пiч, з iншої половини половину забирало лiжко, вiд залишкiв того теж рiвно половину - стiл, з того - стiлець, а на останньому шматочку якраз i стояв прибулець.
На лiжку хтось лежав.
- Е-гей, чоловiче добрий! - хрипко обiзвався мисливець.
Вiн сподiвався, що розмовляв вiн вже бiльш-менш розбiрливо.
Але вiдповiдi не було.
Мисливець зiтхнув, викресав вогню й засвiтив чималу щепу.
Мерехтливий вогник вихопив з темряви вкриту вже цвiллю й струхлявiлу ковдру, оскалену посмiшку черепа й великий iржавий револьвер поруч.
Приблизно половину ночi мандрiвник їхав так, неначе за ним чорти гналися.
наступного дня мисливець вперше за багато рокiв прокинувся вiд звуку людського голосу. В першу хвилину вiн навiть не зрозумiв, що сталося, напружився, прислухаючись - й аж по кiлькох секундах сумнiвiв радiсно посмiхнувся. Ще двоє лижникiв пройшли метрiв за сто вiд нього, по втоптаному шляху, який вiн вчора ввечерi й не помiтив. Зачудовано покрутивши головою, мандрiвник знов посмiхнувся, поснiдав горобиним чаєм-супом й рушив далi.
День знову видався сонячним, а по втоптанiй лижнi їздити було саме задоволення, сонечко то лагiдно всмiхалось помiж дерев, то зненацька пустотливо кидало зайчика в очi, й мандрiвник лагiдно мружився. Тиша залишилась позаду: в цих лiсах крутилося багато синиць, снiгурiв, iнших пташок - також яскравих, помiтних, - веселе цвiрiнькання супроводжувало самотнього лижника.
Ближче до полудня трапилось ще одне рiчище - але значно вужче; лижня вийшла на його середину, мисливець знизав плечима й поїхав ковзановим кроком. Метрiв за п'ятсот рiчище круто завернуло праворуч, а лижня, здираючись на чималий пагорб, пiшла прямо; мандрiвник знову знизав плечима, хвилину повагався й теж рушив прямо.
Рiчище обходило пагорб праворуч, й кiлька разiв мисливець спантеличено поглядав на нього зверху. Справдi, навiщо було дертись через пагорб, коли… аж тут вiн видерся на самий вершечок, й всякi питання зникли - всi й одразу.
З вершини пагорба вiдкривався фантастично прекрасний краєвид. Рiчка в цьому мiсцi розливалась мало не на кiлометр i весь цей простiр здавався величезним сяючим дзеркалом в рамочцi з лiсу. Дзеркало те палало й мерехтiло тисячами свiчок, вiтер наспiвував щось схоже на церковний хорал, а крихiтнi людськi фiгурки на протилежному боцi здавались мурахами.
А ще на тому боцi моторошним скелетом бовванiла Вежа.
Звичайно, Вежа невеликого провiнцiйного мiстечка не ставала нi в яке порiвняння з Вежами столиць й колишнiх промислових мiст, - але мисливцевi чомусь не хотiлося їх порiвнювати. Бiльш за те - за секунду вiн спiймав себе на грiховнiй думцi про те, що й цю Вежу вiн не дуже хотiв би бачити, - але тут-таки думку було задавлено й чоловiк знов посмiхнувся, хоча вже не так радiсно.
Тому що вежу було викладено з черепiв.
До Свята залишалось два днi.
А попiд протилежним боком крижаного дзеркала крихiтнi темнi фiгурки на ковзанах ганялися одна за одною з дерев'яними ключками в руках й намагалися вiдiбрати невеличке дерев'яне ж таки кружальце.
Як завжди, в першому-лiпшому шинку йому запропонували й вечерю, й кiмнату. Незважаючи на Свято, прибульцiв було мало, надзвичайно мало… й ще менше мало залишитися опiсля Свята.
Вперше за багато рокiв мисливець знов випив чаю - смак його здався чомусь гiркуватим й навiть неприємним. Натомiсть печиво виявилось чудовим, вiн сказав про те хазяйцi заїзду - невеличкiй рум'янiй бабусi, - й та аж посвiтлiшала вiд задоволення.
Нiч минала спокiйно, хоча мандрiвник довго не мiг заснути - заважали шелестiння, чиясь хода на сусiднiй вулицi, чиєсь хропiння в сусiдньому кварталi… а прокинувся вiн не з першими променями сонця, як завжди, а десь аж бiля обiду.
Обiд моторна бабця принесла йому до кiмнати, та виклала всi мiсцевi новини - той прийшов на Свято, той подався до великого мiста, той не прийшов, а той уже, мабуть, нiколи не прийде, а хлопчаки почали великою компанiєю пропадати на озерi, й звiдти аж сюди буває чути галас, й до добра це, звичайно, не доведе, - й так само прудкенько зникла разом iз посудом.
Мисливець ще трохи покуняв, потiм пройшовся по мiстечку, пiдiйшов ближче до Вежi - там троє робiтникiв саме ладнали велику трибуну для проповiдника, постояв бiля скрiплених бетоном черепiв - тут, знизу, вони були найстарiшi, дванадцятирiчної давностi, й, звичайно, тут їх було найбiльше, рушив назад i знову завалився в лiжко.
Ще за годину вулицею пройшов чоловiк з металевим рупором й сповiстив, що Свято, ймовiрно, почнеться завтра ввечерi.
На день Свята погода чомусь завжди була гарною. Сонце пригрiло, де-не-де снiг пiдтанув, а дахи ошкiрилися бурульками; безлiч пташок обсiли дерева й, наче бджоли бiля вулика, клубочились навколо числених годiвниць. Мисливець з лагiдною посмiшкою спостерiгав за тим шарварком i мружився, поглядаючи в небо.
Цього дня люди взагалi часто дивилися в небо.
Бабуся знову принесла чай з печивом - на диво навiть чай здався сьогоднi зовсiм не гiрким, а може, просто органiзм пригадав його напiвзабутий присмак, печиво було ще кращим, нiж вчора… та й взагалi, все було кращим, нiж вчора, а вчора - кращим, нiж позавчора… й так далi.
Все ще посмiхаючись, мисливець вийшов надвiр.
Настирлива синичка одразу ж спробувала вмоститися в нього на простягнутiй долонi, невдоволено запищала, коли рука мисливця здригнулась - чоловiк понишпорив у кишенi й насипав пташцi трохи крих. Малесенький дзьобик легко пощипував долоню, синичка старанно зiбрала всю здобич, цвiрiнькнула щось вдячне й полетiла майже вертикально вгору. Мандрiвник провiв її довгим задумливим поглядом.
До самого вечора ходив вiн по вулицях, вiтався з знайомими та незнайомими усмiхненими людьми, вiтав їх iз Святом, дякував за їхнi вiтання, а коли почало сутенiти, - разом з iншими посунув на майдан.
Виявилось, що трибуна ще не готова, й тут-таки з десяток чоловiкiв схопились за дошки й нашвидку приладнали їх до вже готової конструкцiї.
А за трибуною моторошно шкiрилась черепами Вежа.
На небi з'явилися першi, несмiливi ще зiрочки, й натовп на площi притих. Ще за пiвгодини на вилискуючу свiжим деревом трибуну зiйшов високий, трохи худорлявий чоловiк в чорному й вiтально пiднiс руки до неба.
Завбачивши його, мисливець здивовано пiдняв брови, розвернувся було до виходу, завагався, потiм передумав й залишився. Чоловiк на трибунi i сам уважно глянув на нього, зiтхнув, обвiв таким самим поглядом всiх - а людей зiбралось незвичайно багато, десятки з чотири або й шiсть, - зiтхнув ще раз i зняв капелюха.
- Брати й сестри! - пролунало над майданом. - Дозвольте привiтати всiх вас з новим приходом нашого Свята!
Голос його, добре поставлений й вочевидь натренований, легко летiв над площею i, здавалось, проникав не тiльки у вуха, а й у самий мозок слухачiв.
- Дякую вам, дякую всiм, хто прийшов, всiм, хто не змiг прийти, всiм хто чує мене й не чує, дякую за вашу вiру й довiру до мене, дякую просто за те, що ви є, дорогi мої брати та сестри!
Незважаючи на те, що проповiдь тiльки почалась, багато хто вже явно впадав в молитовний екстаз. Мисливець оглянувся - очi майже усiх жiнок блищали, дiти повiдкривали роти й навiть чоловiки почали вже пiддаватись чарiвному впливовi. Серед дiтей - мисливець ладен був закластися - були й тi хлопчаки, що вчора ганяли шайбу на кризi озера.
- Дякую долi, що занесла нас всiх в цей благословенний край, в царину свiжого повiтря, чудового лiсу, прекрасної рiчки… й добрих людей! Дякую Боговi, що в безмiрнiй мудростi своїй створив Свято й подарував нам його, одним подихом забравши всi нашi незлагоди та незгоди, хибнi проблеми й неправеднi спокуси! Дякую!..
Промова проповiдника тривала й - дивна рiч! - мисливець пiймав себе на тому, що вже не так прислуховується до слiв, а бiльше сприймає самi iнтонацiї промовця, що так чуло, розумно й головне - з любов'ю розмовляє з ним. Вiн оглянувся - всi так само ловили кожне слово проповiдника, чоловiки поскидали шапки, й пара вiд їхнього дихання здавалась дивовижним нiмбом над натовпом.
- Якби не дивовижний промисел Божий, - нагадував тим часом промовець, - замiсть цього прекрасного свiту ми б мали щось жахливе, майже непридатне для життя. Тринадцять рокiв тому людство стояло на краю прiрви - так, саме прiрви! - а весь наш свiт - на гранi загибелi, ми задихалися вiд отруйного дихання числених машин, бездумно нищили природу й навiть… навiть… менi важко собi уявити - забирали життя один в одного! Це був жахливий свiт, i всi ми повиннi повiк-вiкiв дякувати Боговi за Глас Його, що попередив i зупинив нас на хибному шляху. Ще повиннi ми дякувати, що не залишив нас Господь Наш напризволяще, а зоставив нам Глас Свiй, що кожнi чотири роки наставляє нас на шлях праведний!
Щось сталося. Мисливець вже, не дослухаючись, вловлював змiст i форму тих речень, що проповiдник дарував слухачам. Вже й суворi чоловiки, не криючись, плакали вiд щастя та радостi, пiзнав Святкове послання, а обличчя жiнок сяяли чистим, неземним, можливо, по-справжньому райським сяйвом.
- Й сьогоднi! - звучало тим часом чи то з трибуни, а чи просто з неба. - Й сьогоднi Глас Божий з нами! Й сьогоднi вiн застерiгає нас вiд грiховних та неправедних вчинкiв, учить любовi й поваги до ближнього, наставляє на життя правильне й угодне Господу Нашому! Вслухайтесь! Вслухайтесь не в небо - тобто не тiльки в небо, бо всюдисущий Господь Наш!… вслухайтесь в землю, в воду та вiтер, а найголовнiше - вслухайтесь в себе! Просiть - й дано вам буде, шукайте - i знайдете! Прислухайтесь - й Глас Божий прийде до вашого серця! Ви чуєте! Ви чуєте?! Глас Божий стукає в нашi серця, тож вiдкрийтесь йому назустрiч, з'єднайтесь з ним й вiдчуйте Божественний подих у своїх грудях!
Вiдчуття неймовiрного щастя й справдi заполонило всю свiдомiсть мисливця, забило подих, заслало очi. Щось невимовно прекрасне, здавалось, стало часткою його, поглинуло - й водночас поринуло в нього. Прекрасна музика замiнила всi iншi звуки, божественна гра свiтла в очах заступила весь свiт.
- Слухайте! Слухайте Глас Божий!
Проповiдник теж впав у молитовний екстаз, вiн говорив з таким натхненням, що взагалi ранiш не було доступним людинi, а люди сприймали його слова ще до того, як вони вилiтали з рота разом з парою.
- Чую Глас Божий! - нарештi видихнув вiн й заплющим очi.
- Чую Глас Божий! - залунало над майданом, пiдхоплене десятками вуст, зринуло в небо й повило там прекрасним мостом - одночасно веселкою та полярним сяйвом, мостом до зiрок, до раю, до щасливого й безтурботного життя.
- Але не всiм вiдкрита дорога до щастя! - тон проповiдника зненацька змiнився. - Не всiх Господь надiляє щастям навiть у безмежнiй милостi своїй! Є люди, яким хоч кiлок на головi теши, що не хочуть думати так, як заповiв нам Господь у безмежнiй мудростi своїй! Є люди, якi прагнуть повернути той жахливий, жахливий, жахливий свiт, свiт залiзного мотлоху, свiт суцiльного гамору й ревища, свiт, де навiть дитина разом з молоком матерi всмоктує в себе отруту ненавистi! Боже! Прошу тебе очистити нас вiд таких людей! Боже! Прошу тебе - покарай кожного, хто має хоч єдину думку такої скерованостi, й голови їхнi, на знак слави Твоєї, пiднесуться на самий вершечок Вежi, що склали ми на знак пошани до тебе! Боже! Милостi прошу в Тебе - милостi не для тих безумцiв, а для всього свiту нашого, що загинув би без Гласу Твого!
Сяйво в очах мисливця перетворилось на слiпучий спалах, Глас Божий зазвучав у самому черепi його, безмовно запитуючи - а чи не маєш, ти, чоловiче, грiховних думок? а чи не бажаєш зла ближньому своєму? або дальньому? або взагалi кому-небудь? або створити щось, що може не сподобатись комусь? а чи праведно жив ти останнi чотири роки? чи не скривдив кого? а чи не побажав скривдити? а чи…
Питань було безлiч, й пекучий погляд проникав, здавалось, у самi глибини пiдсвiдомостi, витягав звiдти старi й давно похованнi секрети, переглядав й сортував, нещадно бракуючи деякi, натомiсть iншi недбало кидаючи на ту чи iншу шальку терезiв.
Темп запитань наростав й за хвилину мисливець вже не встигав навiть розрiзняти їх. Десь позаду почувся вже перший стогiн, хтось упав, хтось болiсно зойкнув дитячим голосом, потiм iстерично заверещала жiнка - очевидно, хтось з хлопчакiв не змiг-таки позбавитись агресивних думок, потiм сяйво стало нестерпним й пекучим, й свiдомiсть мисливця згасла в тому жахливому полум'ї…
А коли повернулась - вiн здивувався тому першим. Втiм, здивування те межувало з великим полегшенням. «Ну от i перезимував…» - промайнула думка.
Вiн оглянувся - всi, всi сiмдесят-вiсiмдесят чоловiк лежали на промерзлому плацi. За секунду хтось, стогнучи, пiдняв голову на протилежному боцi, обвiв поглядом площу й застогнав знову. Ще один чоловiк поволi випростався з-пiд купи тiл посерединi майдану. Якась жiнка пiдповзла до хлопчика, що скрючився за два кроки вiд неї, i з плачем припала до нього обличчям. Iнший хлопчик - з блiдим, схожим на снiг обличчям -так само поволi пiдводився крокiв за десять.
А з трибуни, хитаючись, та притримуючись за поручень, спускався проповiдник. Обличчя його змiнилось i тепер мало ще бiльш знайомий вигляд. Хитаючись, вiн пiдiйшов до мисливця й мовчки простиг йому руку - той так само мовчки потис її.
Десь за годину всi вцiлiлi зiбралися в тому ж шинку, в якому зупинився мисливець. П'ять чоловiкiв, вiсiм жiнок, четверо дiвчаток у вiцi вiд трьох до дев'яти рокiв й два хлопчаки - теж рокiв по вiсiм-дев'ять. Ще залишилось двоє немовлят - але жодна з жiнок не годувала дитину, й шанси їхнi вижити були так само малi, як i до приходу Свята.
Хтось iз чоловiкiв принiс лiтрову сулiю iз каламутним самогоном, всi мовчки випили по склянцi, проповiдник зняв капелюха й недбало кинув його на сусiднiй столик.
- Хай йому чорт! - здригнувся вiн пiсля наступної чарки. - Зачекайте напиватись. Я вже чотири роки не розмовляв з нормальними людьми.
Мисливець щось буркнув, але склянку поставив. Чоловiки тех похмуро одсунули свої.
- Ану, дiтки, пiдходьте ближче! - проповiдник скинув також рукавицi i з насолодою простиг пальцi до комина з палаючим вогнем. Просто на вiдкритому вогнi смажились два щойно пiдстреленi зайцi.
- Що ви задумали? - стривожилась одна з жiнок. - Цей хлопчина - мiй…
- Начхати менi, хто вiн тобi! - рикнув на неї гiсть. - Хлопцi повиннi взнати правду про цю погань.
- Нi! - жiнка пiдвелась було, але тут-таки важка рука чоловiка, що сидiв поруч, опустилась їй на плече.
- Сядь i вгамуйся! Тобi, та й всiм нам, теж корисно послухати.
Вона боязко поглянула на чоловiка, зiтхнула й принишкла.
- Отже, - проповiдник пiдсунувся ближче до вогню. - Ви, хлопцi, знаєте, чому матусi просили вас не бiгати, не кидати снiжкiв, не палити багать та не робити ще багато iнших речей?
- Так, - кивнув один. - Тому що Боговi це не подобається.
Другий хлопчина стояв мовчки й лише сторожко позирав на товариша.
- Дурницi, - недбало кинув проповiдник. - Нiякого Бога нема.
Жiнки зiщулились.
- А що таке «планета» - ви знаєте?
Хлопцi одночасно знизали плечима.
- Так от, шановнi. Наша Земля, весь наш свiт - це просто велика каменюка, що летить у просторi навколо величезної вогненної кулi. Цю кулю ми називаємо Сонцем. А не падаємо ми з цiєї кулi тому, що вона притягує нас до себе. Ясно?…
Помiтно було, що розказує це проповiдник не перший i навiть не десятий вже раз, що йому це смертельно набридло, але й водночас - що й у користi цiєї роботи вiн не має нi найменших сумнiвiв.
- …Довкола цiєї кулi лiтає також й те, що ми називаємо Гласом Божим. Насправдi це зветься штучним супутником. Запустили його люди за допомогою ракети - тiльки великої. Такої, як чотири оцих будинки, один на один поставлених. Раз на чотири роки ця штука починає випромiнювати на Землю… ну, тобто свiтити на Землю таким свiтлом, що вбиває всiх, хто має агресивнi думки.
- А що таке агресивнi думки?
- Це думки.. ну, наприклад, ти нiколи не хотiв кинути снiжка в товариша?
- Хотiв, - хлопчина шмигнув носом.- Але мама казала…
- Отож. Тобто ти не дуже хотiв. А тi, хто дуже хотiли, - залишились на майданi.
Хлопчина аж на обличчя змiнився, уявивши, очевидно, до чого призводить невинне бажання покидатись снiжками або поганяти шайбу по кризi.
- Дядьку… - запитав вiн по тривалiй паузi. - А що, хiба ранiше краще було?
- Краще, - глухо вiдповiв проповiдник. - Ранiше люди жили у великих мiстах, де завжди було свiтло й тепло. По воду не треба було ходити до рiчки - вона сама приходила у будинки. Люди вмiли розмовляти з друзями на такiй вiдстанi, що й не бачили один одного, лiтати по небу, плавати пiд водою… Але Глас Божий все те знищив.
- Дядьку! - перебив його iнший хлопчак, що до того весь час мовчав. - А хiба не можна цього… супутника…
Хлопчик затнувся.
- Збити? - пiдказав проповiдник. - Ранiш було можна. Але з того часу всi люди, що вмiли робити це, повмирали. Вiн їх убив.
Знову запалу пауза.
- Коли я виросту… - повiльно стиснув кулаки хлопчина. - Коли я виросту… я його.. вб'ю!
- Молодець! - посмiхнувся проповiдник. - Спробуй. Можливо, тобi це вдасться.
Десь за годину, коли дiти й двоє жiнок полишили шинок, а iншi вже розбились по парах, цю ж тему пiдняв хтось iз чоловiкiв.
- Збити? - проповiдник голосно засмiявся. - Так погань лiтає по сильно витягнутiй елiптичнiй орбiтi навколо Сонця, й до Землi наближається раз на чотири роки. Навiть якщо ми почнемо просто зараз, за чотири роки створити космiчну промисловiсть нам аж нiяк не вдасться. Єдина надiя, що коли-небудь воно або залишиться без енергiї, або… втiм, он сидить людина, яка розумiється на цьому краще за мене.
- Не набагато й краще, - мисливець знизав плечима. - На жаль, енергiя в нього скiнчиться не скоро - ядерний iзотопний реактор розрахований на двiстi рокiв роботи. Конденсатори, в якi вiн накопичує заряд всi чотири роки, - практично вiчнi. Єдине, що може глюконути - це гiроскопи системи орiєнтацiї… але, як бачите, за дванадцять рокiв ще жодного збою.
- А скiльки взагалi може працювати космiчний аппарат? - запитав один з чоловiкiв.
Мисливець знову знизав плечима.
- «Вояджер», запущений в сiмдесят дев'ятому роцi - до речi, вiн має такий самий реактор, - все ще працює. Тобто працював дванадцять рокiв тому. Так що…
Один з чоловiкiв пiдвiвся й, похитуючись, пiдняв над головою масивного табурета.
- То це ти… - прохрипiв вiн.
- Не раджу, - спокiйно посмiхнувся мисливець. - Одна справа балачка, а от пiсля бiйки наступного свята ти точно не переживеш.
Чоловiк iз стогоном опустив стiльця й знову припав до сулiї. Жiнка, що сидiла поруч, прихилилась до його спини.
- Крiм того, - мовив мисливець по тривалiй паузi. - Мого там - ну, може, тисячна частка, а може, й менше…
- Як ти гадаєш, - запитала його вранцi жiнка, - ми доживемо до кiнця цього кошмару?
- Нi! - впевнено вiдповiв колишнiй конструктор. - Хiба що отi хлопчаки.
На зворотному шляху вiн зламав лижу, три днi брьохав лiсом майже по груди у пiдталому снiгу, весь змок, замерз, застудився й ще за два днi помер.
____________________________________________________________________________

© Ukraine-Today.com

вгору

Джерела: Роман-газета
Безперечна література