Сьогодні на сторінці

Дмитро Корчинський
Іван Кушнір
Олена Некора
Тетяна Вовченко


Праведная душе! прийми мою мову
Не мудру, та щиру - прийми, привiтай.
Не кинь сиротою, як кинув дiброви,
Прилини до мене хоч на одно слово
Та про Україну менi заспiвай!
Т. Шевченко

Дмитро Корчинський
з книги «ФIЛОСОФIЯ СМУТИ»

 

***
Це сонце сходить. Яблуневий сад
I чоpне поле нiби янгол пеpеходить.
Почато жити лише, ще не було втpат,
Не було ночi нiби, а вже сонце сходить.

Був день, був вечip. Нiч.
Все втpачено. Я згадую свiтанок.
Сад, сонце, поле. Лише це, одне.
Пеpейде нiч, життя завеpшиться пiд pанок.
До когось янгол поле пеpетне. 

 

***
Вiдкpитий пpостip пеpебiгти,
Обеpежно дотоpкатись небезпеки,
Зiгpати стpахом - вiднайти шляхетне,
Поцiлити, хоча пеpебувати цiллю,
Втiкаючи догнати. Вбити смеpть,
Цiнити ненависть. Ненавидiти сонце,
що вкiнцi
Кpiзь загpатоване вiконце.
Не є вином облишене на днi,
Лиш те, що пеpеповнює,
Вино - це чеpез вiнце.

 

PОЗКОПКИ ПОЛОВЕЦЬКОГО ПОХОВАННЯ
 
Pаптовий бiль, коли твеpда стpiла бpоню зламала;
До неба нiби полетiв, а вдаpився о землю;
Бiй, бiль, обpяд жалобний, плач жiночий, поховання...
Як хмаpи попливли над насипом pоки.
Вiки побiгли, мов вовки.
Вовки в сухiй тpавi - наpоди.
I вiчнi вiйни - гpизуни,
Птахи гнiздяться на могилi,
Зiтлiлий лицаp в глибинi
Пpи боцi шабля зipжавiла,
Сiдло i згоpнута бpоня.
Таємно в глибинi i тихо
В могилах цих живе душа - вiдтинок бою,
Бiль, обpяд,
Полiт стpiли, пpобiг коня,
Вiдтинок швидкостi стpибка
И смак пожежi...
Нащадки воpогiв pозкопують могилу
Забpати чеpеп i кiстки,
кеpамiку, шматки металу
В свої мiста, свої часи,
А заpазом пеpенести
Шматки життя, фpагменти смеpти,
Пожежi i охоту до вiйни
I шаблею удаp по головi,
Дух давнього i дикого обpяду...
Як є бажання вiднайти собi чуму,
Копайте, науковцi до упаду,
Могил багато в нашому степу.

вгору

Iван Кушнiр 
МОЯ ЛАУРА
(уривок)

 

* * *
Залiзнi троянди - табiрний дрiт
З квiтками-серцями у нiм,
Немає звiдти жодних ворiт,
Хiба що у жовтий дiм.
 
Залiзнi троянди - жорстокий трофей
Вiйни без кордону й кiнця,
Бо я не однолюб, бо я не Орфей,
В зубах застрягають серця.
 
I, навiть, коли я в багнi тону,
Як робиш солодкий рот,
Нiколи не зможу любить одну,
Потрiбен широкий фронт.

 

* * *
I кохання набридло коли вже,
Й твоя рожа а-ля папуас,
Я скажу медсестрi: «Коли в ж..!»,
Щоб позбутись твоїх прикрас.
 
I коли вже кохання набридло,
Впавши з неба двоспальним лiжком,
Називай когось каменем, брило,
Далi пiдеш сама i пiшки.
 
I коли вже набридло кохання,
Що з нектару зiстало м'ясом,
Я до тебе маю прохання
Називатись минулим часом.

 

* * *
Ти розквiтла менi у пiдвалi
Серед мотлоху, бруду, труб,
Ти розквiтла у цьому завалi,
Як в трунi розквiтає труп.
 
Ти була урочиста й востаннє,
Перша сука сучасних Шив,
Твої перса вчинили повстання,
Але я його придушив.
 
I тодi ти злилася до краплi,
I тiкали з пiдвалу щури,
Так стiкають молочнiї кралi,
Так рождають ся дiви жури.

 

 

Олена Некора 
ПРОЩАННЯ З СОБОЮ

 

* * *
Крiзь мури слiв у тузi за собою,
лишивши карби в щiльностi буття,
я знов спливу високою водою,
яка не знає мулу каяття.


* * *
Я шукала Тебе
в шарудiннi тiней,
що пройшли крiзь мене,
i у полум'ї свiчки,
що щезло, не обпекши мої пальцi...
А потiм були очi,
глибокi i свiтлi,
як бездоння неба...
Я не вмiла чекати
i рвалася iз власного тiла,
але Ти не приходив,
бо нiколи вiд початку свiту
не залишав мене.
Я шукала...

 

* * *
Дай менi напитися
                    роси із листка -
склянка з кока-колою
                    менi заважка.
Дай менi метелика
                    у поводирi,
щоб не заблукала я
                    у Твоїм дворi.
Я пiду з метеликом
                    по Твоїх домах,
по серцях дiтей Твоїх,
                    по старих церквах.
I як тiнь розтану я
                    у Твоїм вогнi.
Тiльки спалах лишиться -
                    згадка по менi.

 

* * *
Самотня троянда й загублений кущ шипшини,
I висохле листя у все ще зеленiй травi,
I сiрi, похмурi, сердитi на всiх хмарини
Останнiй свiй смуток дарують моїй кровi.
Я в крiслi легкому за хатою осiнь стрiну.
I посмiх сталевий вiд дощика в дар прийму.
Я вкотре здивуюсь спокiйному часу плину,
I серце зрадiє в цю мить здивуванню свому.

Вовченко Тетяна, 16 рокiв, мiсто Киiв, УКРАЇНА

ВЕСНА

Весна в квiтковому, барвистому убраннi
Iде морозам i снiгам наперекiр.
Настане розквiт почуттiв, i знов кохання
Закрутить нiжнi молодi серця у вир.
Зникає час забутих мрiй, чекання, злостi,
Приходить мить свiтанку пiсля довгих снiв.
Весна у почестях з’явилась на помостi
Серед яскравих барв i нiжних кольорiв.
Навколо нiжний аромат чарiвних квiтiв,
Привiтно сонце сяє золотим теплом.
Вже дочекалися усi тiєї митi,
Коли весна спiває пiсню за вiкном.

СЛIПИЙ

Йшли дощi i лягали тумани,
I навколо кружляв бiлий снiг.
Сонце грiло обпеченi рани,
Тiнь лягала до змучених нiг.
I веселка над ставом сiяла,
Вiд пожежi стояв сивий дим.
А в долонях синиця спiвала
I знущалась над бiдним слiпим.
Мiсяць сяйвом освiтлював ночi,
Грали зорi чарiвний етюд,
I вiд болю здригалися очi,
I смiявся безжалiсний люд.
Став молитись слiпий – вiрив в Бога –
I прощав прощення просив.
Бачив тiльки священну дорогу,
В серцi вiру i зiр вiн носив.
I розсiялась темрява ночi
Зникли десь тi тумани густi.
I прозрiли замученi очi,
Тi молитви не стали пустi.
Простягнув свої руки до бога
I упав на колiна той зрячий,
Вiн обрав свою вiрну дорогу
I шалено ридав…бо вiн бачив!

ЧОРНОБИЛЬСЬКI ДЗВОНИ

Навiщо хмарам дощ кидати людям треба
Навiщо їм квiтуча та земля?
Цей дощ – це сльози, це страждає синє небо,
Страждає лiс, степи, рiчки, поля.
Мiста похмурi сплять, i спить столиця Київ,
Чорнобиль чорний вже навiки спить.
I бiль його дощами вже нiхто не змиє,
Бо серце i душа його болить.
Зникає запах квiтiв над його садами,
Гуляє тiльки вiтер понад ним.
Оце безлюддя, тиша так його лякають,
Шкода, не буде вiн уже живим!
Колись лунали тут на свята дзвони,
Тепер заклала вуха тиша ця.
I хлопець молодий справляє похорони
I не веде кохану до вiнця.
Не сяє сонце так…так тепло, так яскраво,
I не цiлують квiточки джмелi,
I не летять качки напитися до ставу,
Нiхто не пройде по сухiй землi.
Не чути бiй старих бабусиних курантiв,
Не чути запах хлiбу iз печi.
Земля породжує нових страшних мутантiв,
I сльози болю ллються уночi.
Хай буде проклятий той вибух на ЧАЕС
I наслiдки, до котрих вiн призвiв.
Поставив вибух той на чорноземi хрест,
Тепер лунає смутку нiжний спiв.

вгору

© Ukraine-Today.com
Джерела: Літературний портал
Безперечна література
Вірші Тетяни Вовченко